Історія зародження педагогіки співробітництва
Термін "педагогіка співробітництва" з’явився після публікації Маніфесту "Педагогіка співробітництва", що був підписаний у Передєлкіно у 1986 році робочою групою, до складу якої увійшли 7 відомих на той час педагогів-новаторів, які об’єднали свої зусилля і на зустрічі поділились досвідом і надбаннями, накопиченими за двадцять років практичної роботи у школі: С. М. Лисенкова, заслужений учитель школи РСФСР, учитель школи № 587 (м. Москва); В. Ф. Шаталов, учитель школи № 5 (м. Донецьк); І. П. Волков, заслужений учитель школи РСФСР, кандидат педагогічних наук, учитель школи № 2 (м. Реутово Московської області); В. А. Караковський, заслужений учитель школи РСФСР, кандидат педагогічних наук, директор школи № 825 (м. Москва); М. П. Щетинин, ст. науковий співробітник Інституту загальних проблем виховання АПН СРСР; Є. М. Ільїн, учитель-методист школи № 307 (м. Санкт-Петербург); Ш. А. Амонашвілі, професор, доктор психологічних наук, член-кореспондент АПН СРСР, директор НДІ педагогічних наук (м. Тбілісі).
Засновником педагогіки співробітництва вважається С. Соловейчик разом із В. Матвєєвим (редактором "Учительської газети") та вищеназваними педагогами-новаторами. У Маніфесті було узагальнено новаторський досвід учителів, які так чи інакше працювали на засадах навчального співробітництва, та сформульовано загальні положення педагогіки співробітництва.
Найбільш помітною фігурою серед ініціаторів педагогіки співробітництва був доктор психологічних наук, академік Шалва Олександрович Амонашвілі. Шалва Олександрович Амонашвілі, - автор багатьох книг, в тому числі трилогії ―Здравствуйте, дети‖, ―Как живете, дети?‖, ―Единство цели‖, ―Личностно-гуманная основа педагогического процесса‖, ―Размышления о гуманной педагогике‖.
В своїх книгах Ш. Амонашвілі веде щиру розмову про те, як йому уявляється теорія та практика гуманного педагогічного процесу. Унікальний педагогічний слух, вистраждана мудрість, безмежна віра та любов до учня, талант вченого та вчителя дозволили Шалві Олександровичу створити своєрідну педагогічну філософію, яка суттєво допоможе вчителям в реалізації ідеї гуманізму в освітній процес. Знайомство з цією філософією – це зустріч з неординарними думками та експериментальною практикою, це заряд та вектор в життєдіяльності кожного творчого та шукаючого вчителя на шляху до педагогіки співробітництва.
Основне завдання педагогіки співробітництва, яка була спрямована проти авторитарності в освіті та вихованні, він спробував визначити так: "зробити дитину нашим (дорослих – учителів, вихователів, батьків) добровільним соратником, співробітником, однодумцем у своєму ж вихованні, освіті, навчанні, становленні, зробити її рівноправним учасником педагогічного процесу, дбайливим і відповідальним за цей процес, за його результати".
Сутність даного підходу визначалась створенням та організацією учителем міжособистісної взаємодії, яка б здійснювалась у "оптимістично-гуманній атмосфері", і вимагала від нього майстерності та вміння ефективно спілкуватися. "Педагогіка співробітництва – це етап розвитку педагогіки 80-х років, – зазначає Ш. Амонашвілі, – вона породила могутній рух учителів. Вона породила і принципи співробітництва з дітьми.
Ці принципи мають наукове психологічне обґрунтування. Педагогіка співробітництва – це могутній струмінь гуманної педагогіки. Гуманна педагогіка вбирає в себе педагогіку співробітництва, дає її філософське обґрунтування. Це так, як геометрія Лобачевського стала окремим визначенням теорії Енштейна. Тож педагогіка співробітництва - це окреме визначення класичної гуманної педагогіки".
